«Дихай» Анн-Софі Брасм. Уривок з твору
***
У певні години, коли настає ніч, починає ковзати якась холодна безбарвна тінь. Вона спершу прослизає вздовж головного коридору, а потім пролазити під залізними дверима у невеликий обмежений простір, оточений стінами камери. Щовечора до нас навідується одна й та ж густа тінь — вірна і незмінна. Можна годинами марно дивитися на порожнечу, що раптом огортає світ перед нашими очима, іноді аж до світанку неможливо віднайти жодного орієнтира за електричними ґратами, що оточують двір, у цьому небутті без початку і без кінця. Тут місяць важких кроків жінок-охоронців, які покидають нас, позначає початок нашої ночі. Рівно опівночі жоден звук вже не порушує навколишньої тиші. І саме цієї миті кожну з нас огортає однакове відчуття самотності й розгубленості.
У ці години вже ніхто не може заснути. Знаю, що в такому місці неможливо зімкнути очі. Це я збагнула майже відразу, щойно сюди прибула. Погано ми безперервно вертітимемося на матрацах у язничних ліжок, хропітимемо, кашлятимемо, говоритимемо вголос, удаючи бездіяльність. Я точно знаю, що в таких місцях, де усамітнення важче, ніж деінде, ночі стають безсонними.
Дехто плаче. Перші тижню ці ридання здавалися мені криками бунту й ненависті. Тут проявляється почуття несправедливості й жалю. Та згодом, щомісяця, кожного року, сльози навчаться мовчати, і врешті стануть цілком нечутні. А втім, вони й надалі існують, вони нікуди не поділися, заякорені у цій тиші, і час ніколи не зможе їх цілком висушити.
Декотрі моляться, навіть якщо збоку здається, що цим жінкам глибоко на все начхати. Коли вони мовчать, то вдають, начебто позбавлені почуттів, та як настає вечір — перші дивляться небові просто у вічі і розмовляють із ним мовою, що знають лише самі. Це єдина рада, яку вони знайшли, щоб утекти від свого жалю.
Інші просто вдовольняються мріями, коли не сплять. Їх переслідують думки про сім'ї ю, надії, приємну безпечність їхнього попереднього життя, щоб ніби приглушити борошна очікування. Тому іноді вони вдають, ніби забувають про своє ув'язнена язнення тут на довгі роки. Одні шкодують, інші ні, а є ще й такі, які з часом зміняться.
Та я достеменно знаю, що кожній із нас забракне сили заснути. Навіть я намагалася, та попри найбільше у світі бажання, не здатна на це.
Тиша — наша терапія. Це вона вчить нас дивитися у минуле, сміливо споглядати свої вчинки і боротися з помилками. Саме вона змушує нас думати і спонукає сумніватися, вона також провадить нас, заспокоює наші тривоги або знову породжує їх, виводить нас із непевності або занурює у божевілля. Саме вона звикає до нас таких, якими ми є, вбиває вагу годині, бореться з тімі сторонами нас самих, що ми про них хотіли б забути. Так триває, аж поки на світанку в коридорі починають рипіти кроки жінок-охоронців, повідомляючи про початок нового дня, що, зрештою, нічим не відрізнятиметься від інших.
Вісь на що схожі наші ночі тут, за ґратами у язниці.
Я забула все. Радість, безсоромність, байдужість, запахи, тішу, запаморочення образи, барви і звуки, їхні обличчя і тембр голосів, їхню відсутність і усмішки, сміх і сльози, їхнє щастя і нахабство, погорду і потребу любові, смак перших років мого життя.
Та вглибині цієї камери, оповитої пітьмою, у холодній самотності раптом знову виринає минуле. Довге, важке — воно ніби сповідається. Може, для того, щоб стати віч-на-віч із цією миттю. Сьогодні, за цими стінами, у моїй пам’яті уривками виринають різні образи, немов невдалі фотографії з розмитими рухами на них. Насправді ж я нічого не забула, але досі не спромоглася ні про що згадати.
У мене могло бути цілком нормальне життя. Якби я колись прийняла інше рішення, то могла б жити як будь-хто з вас. Та може, насправді це була не зовсім моя помилка: якоїсь миті хтось інший узяв наді мною верх, і я вже не зуміла далі панувати над своїми вчинками. Може. Та я не знаю.
- ЧОМУ ДИТИНІ ТОЧНО СПОДОБАЮТЬСЯ КНИЖКИ ПРО ДРУЗЯК-ДИНОЗАВРИКІВДітлахів просто полонять історії про динозаврів. Тому що динозаври — це такі великі та страшні казкові дракони, яких можна не боятися. А ще тому що, в той час, як мама чи тато можуть назвати трьох чи чотирьох динозаврів, а дитина — двадцять, вона почувається справжнім авторитетом. І тому що це можливість відчути себе експертом у чомусь, розказати щось, що ні батькам, ані бабусям невідомо.Повна версія статті
- Як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою – розповість нова книга Вітольда Шабловського «Кухня терору»Щойно полиці книгарень поповнила довгоочікувана книга всесвітньо відомого польського журналіста, автора книги «Як нагодувати диктатора» Вітольда Шабловського – «Кухня терору, або як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою».Повна версія статті